У два-три останніх шляху

6

Понесчастливилось нам зануритися в сумний процес похорону. Померла бабуся. Прощалися з нею в траурному залі пітерського крематорію. От скажіть, там взагалі люди працюють або роботи бездушні?

Дуже любила бабуся гвоздики. Ще в морзі поклали ми їй в труну двадцять величезних махрових гвоздик темно-бордового кольору — надзвичайної краси квіти. А коли нас запросили в зал на церемонію, в труні цих квітів не виявилося. Залишився лише скромний біло-рожевий віночок з різних квітів і білі хризантеми, а гвоздик — жодної.

На що розраховували працівники цього сумного закладу? Адже не помітити відсутності такої кількості яскравих кольорів просто неможливо. А ось піднімати скандал під час церемонії засмучені родичі точно не будуть. І розрахунок виправдався: розборок крізь сльози рідні чинити не захотіли.

Після закінчення прощання заглянув я в центральний вестибюль — наші гвоздики вже гордо стояли у вазі біля столика, де продавалися квіти, по 100 рублів за штуку (нам, до речі, вони обійшлися по 25). Я їх перелічив — рівно двадцять. Чому впевнений, що це були наші? Коли ми тільки ще чекали початку прощання, гвоздик не було ніяких, та й знайти такі було б вкрай важко — вони за замовленням з розплідника були привезені.

Гидота ситуації трохи згладжує думка, що коли прийде термін, кожному воздасться по справах його, і той, чия рука, не здригнувшись, вичавлює краплі нечесної прибутку з людських сліз і горя, отримає заслужене сповна.