З усією прямотою

5

Мене попало отримати в ранньому дитинстві травму — не родову, не то в перший рік життя. З тих пір, як я зробила свій перший крок, мене всюди супроводжує біль. Від вертикального положення пекельно болить спина: маса тіла вище пояса тисне на пошкоджену ділянку хребта, даруючи абсолютно незабутні відчуття.

Але я не на здоров’я прийшла скаржитися — все життя я так живу, я не знала іншого життя, тому мені немає про що шкодувати. Мене задовбали розуміють люди.

Так, я виглядаю цілком здоровою: висока, симпатична, зі стрімкою ходою. Словом, візуальні висновки виходять в стилі «так на ній воду возити можна!» хоча фактично я набагато слабкіше своїх ровесниць. Для мене цілком прості дії начебто заправлення ліжка рівносильні подвигу: при цьому я отримую таке навантаження на ушкоджену ділянку хребта, що на очі мимоволі сльози набігають.

Що ж я чую від інших?

«Треба більше рухатися!» — як правило, з боку людей без травм. Хм, спробуйте походити півгодинки з стокілограмову глечиком на голові — зрозумієте, що я відчуваю від півгодинної прогулянки і чому після неї у мене годин на п’ять підсилюється і без того гостра біль у спині.

«Та ну, вистачить симулювати!» Та я рада б симулювати, от тільки у мене це не вийде. Симуляція — це коли в тебе нічого не болить, а ти робиш вигляд, ніби болить. Я ж давно забула про ті часи, коли у мене хоча б пару годин поспіль все було в порядку.

«Ледащо! Та ти просто не хочеш нічого робити!» Повірте, коли після будь-якого більш-менш активної дії вам у нагороду дістається пекельна біль, ви теж не захочете нічого робити. А багато речей я дуже хочу, але просто фізично не можу зробити.

Люди, навчіться слухати і чути. Вистачить підозрювати у всіх і вся ледарів та симулянтів. Спробуйте почути і зрозуміти.